Search and Hit Enter

Неймовірний Тясминський каньйон та далі за течією

?Локація: м. Кам’янка, Черкаська область

⏱️ Тривалість: 7-8 години

? Складність: Cередня, місцями висока

? Дистанція: 16 км

? Cтарт: м. Кам’нка, біля мосту

? Фініш: залізнична станція Райгород

Тясминський каньйон – справжнє диво, якому немає рівних по всій Україні. Він тягнеться в долині однойменної річки, на території міста Кам’нка. Якщо подумки перенестись в найстародавнішу епоху історії Землі, 2 млрд років тому, то перед очима постане незвична картина природи нашого краю. Тут цікаво та неймовірно красиво: прямі скелі на лівому боці річки піднімаються вгору подекуди на 12 -15 м. Вони густо заросли кленами, глодом та іншою рослинністю. Правий берег каньйону викликає інтерес степовими схилами.

Свого часу ця дивовижна місцина надихала Чайковського та Пушкіна. Відпочивши у цій красі серед лісостепу, вони заряджалися емоційно і творили з подвійним натхненням.

Дістатися до місця старту маршруту своїм авто дуже легко – всього за годину до Кам’нки можна доїхати через Смілу. Також до пункту призначення ходить автобус “Черкаси-Кам’нка” та електричка (від автовокзалу та залізничної станції до річки йти всередьому 15-20 хв.)

Ми досліджували цей маршрут у дві вилазки. Чому так склалося, читайте нижче.

 

Маршрут (вилазка перша)

Ми спустилися до річки в районі міського стадіону, в зоні пляжу. Накачали САПи та пакували спорядження в гермомішки.

Тим часом на пляжі з’явився місцевий дядечко, який розповів нам, що це що лишилось зараз від річки – то сльози, в порівнянні з Тясмином 85-го – це для нього була точка відліку, як жителя цих країв. Він розповів, що у ті весни річкою йшли надзвичайні брили криги, які чистили річку. Зараз же русло в плачевному стані, в чому ми переконались згодом.

Відчалили. Знайшли вузький прохід  між очеретом, що вів до мосту, під котрим зробили зупинку, аби зробити фоточку з місцевим водопадом – є припущення, що то була каналізація).

За мостом був невеликий завал з дерев, тож фактично довелося гребти, ламаючи очерет. Пару кілометрів ми йшли, розганячи дошки на вікнах річки, щоб протиснутись на швидкості через скупчення водорослів та ряски. Далі почався каньйон…

Ми почали рухатись дуже повільно, роздивляючись навколишні краєвиди та роблячи селфі мало не з кожним каменем – Тясмин на цій ділянці відверто крутий і ті складнощі, що чекала нас попереду реал була варта вражень від цих чотирьох кілометрів між цими природними гігантами. Також радувала народна творчість на скелях, тож ми своїми веселощами трохи заважали місцевим рибалкам, які ще спали з вудкою в руках.

Скелі невдовзі лишились позаду і по різкому запаху ми відчували якусь душевну загрозу, яку доносив зустрічний вітер.

Через півтори години ми вперлись у дамбу, що базувалась на скелях. Знайшли вихід на берег і зробили невелику зупинку.

Знайшовши не дуже плавний спуск зі скелі під дамбою, ми рушили далі.

І тут… наші кілі почали шваркати кам’янесте дно. Вода була не дуже прозора тут, але нам довелося гребти сидячи, максимально навантажуючи собою ніс дошки, щоб вберегти плавники. Прибережні чагарники закінчились через метрів 400 і, вийшовши на сонце, ми побачили дно.

Зовнішній вигляд води важко передати: ця штука зелено-синьо-червона оповила всі водорості й вони тупо гниють, точніше їх майже немає, як і жаб та риби, але не все так через каналізацію з Кам’янки…

Пливучи, ми обминали каструлі, тазіки, пляшки, навіть один раз я човгнув автомобільний акумулятор, але найпопулярнішим тут з того, що можна було вкинути місцевими в річку були автомобільні й тракторні шини: за ці 4-5 км після сорокової я вже перестав рахувати.

(для прикладу наводжу фото дна річки Рось і Тясмина).

Тож ми йшли цією мертвою водою. На березі тут не було ні душі – тільки старі човни та закинуті каркаси від рибацьких «павуків». Над нами з гори звисали «сніжні» вершини сміття, яке щедро кидали в долину річки. Ми навіть зустріли одних таких кидал, що жбурляли з гори мішки з будівельним сміттям. Після наших криків: «Гей, що ви робите?!», вони перестали. Та коли ми трохи віддалились, то позаду знову чули гуркіт мішків…

Ми глянули джіпіес, бо побачили на березі хати – то було село Пляківка і тут ставала електричка. І хоча до неї було ще дві з половиною години, ми не могли вже це нюхати і дивитися на це, та й місцевий дядько повідав нам про завали попереду. А йти в брід по цій воді могло мати наслідки для здоров’я. Тож ми стали біля села і чекали поки просохнуть дошки, в компанії качок, в яких не закривалась пелька та Шульца – нашої віддушини після цього лайна.

Шульц – трьохмісячне щеня, породи німецька вівчарка, з неймовірного розміру локаторами. Він добряче уподобав нас чи може Танюшкині налисники, які він їв, розділячи окремо млинець та сир. Своїми заячими вухами він прикрасив годину часу і на секунду не сівши.

Далі господар Шульца показав нам дорогу до колій і ми помчали глиняною дорогою догори. Тясмин смердів позаду. Попереду – пекло сонце. Ми вийшли на колії і примостились на зупинці. Півтори години хі-хі-ха-ха і думок про холодне «пепсі».

Але тут швидко як плівка діафільму: вокзал-баночка «пепсі»-автовкзал пірожок з капустою-білозір’я багато піплів-черкаси-маршрутка-дім-душ.

Так закінчилася перша експедиція Тясмином.

 

Маршрут (вилазка друга)

До кінця сезону, я закрив тему Тясмина і повернувся до неї аж через рік навесні.

Зима того року була сніжною, тож я був певен, що варто спробувати просунутись гирлом річки далі, в сторону Сміли. Цього разу моїм колегою по веслу був Дмитро, який нещодавно обзавівся САП-бордом і жадав пригод.

Я вже мав попереднє враження від маршруту, тому ми стартонули за мостом, щоб уникнути річкового полону з водоростей та ряски.

Отож, ми накачались в районі скелі Пушкіна, в 15 хвилинах хотьби від автовокзалу. Запакували усе походне спорядження по гермомішках і рушили.

Не буду спамити повторно фото з Тясминського каньйону, але скажу просто, що він лишився таким же зачарованим, особливо у світлі призахідного сонця.

До заходу сонця лишались лічені години, тож ми квапливо проскочили краєвиди та форсували греблю.

Води, у порівнянні з минулим роком, справді було значно більше. Тож ті місця, в яких минулої експедиції ми черкали кіллями дно, цьогоріч ми пройшли без найменших проблем.

Навколо все було ще по-весняному млявим й течія перші кілька кілометрів після греблі, несла нас так, що майже не доводилось гребти. Ми були у передчутті, що такими темпами до Сміли дійдемо завтра по обіді… Але про то вже завтра ?

А сьогодні, ми йшли майже до нульової видимості й, причаливши до берега, потягли дошки на пагорб. Далі: перекус та затяжна, холодна ніч…

Ми прокинулись з першими сонячними променями серед вкритих памороззю трав. Зібравши табір та спорядження, спустились до річки.

Течія тут була доволі жвава й, менш ніж через 5 хвилин, ми вперлись у залишки старої ГЕС з отакенним порогом.

Тож довелось робити обнос в метрів 100.

Після цього течія радувала нас найближчі 3 кілометри. Річка тут була не широка, але краєвид постійно змінювався – то скелями, то зеленавими галявинами.

Менш ніж за годину від ГЕС, рівень води різко впав, але течія була досі пристойною. З фото нижче видно глибину – трохи вище щіколотки. Тож ми зняли плавники й ще деякий час летіли ричкою, мов на надувному матрасі.

Ми рухались швидко та легко, часом зупиняючись на відпочинок.

Та це задоволення тягнулось недовго і в один момент річка перетворилась в руїну: боброві завали через кожні кілька метрів, купи зламаних дерев та багно. Тож решту кілометрів до вимушеного фінішу, ми лізли під завалами, або над ними, або ж взагалі видирались на багнистий берег та обносили через хащі. Так на останні кілька кілометри, ми витратили близько 4 годин.

Дійшовши до найближчої станції в Райгороді, ми прийняли рішення зупинити експедицію й повернутись додому.

Але от пройшов вже рік, а ця річка досі не дає мені спокою. Тому відчуваю, що далі буде…

 

No Comments

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *