Search and Hit Enter

РОСЬКА СОТКА. Екзистенція

Я брів по груди в грязі й, перелазячи через боброву греблю, думав: «Мо і справді тре було краще повалятися десь на пляжі. Проводити останні дні відпустки по нормальному», – але сам голосно розсміявся від свої думок.

Була 6:30 ранку. На Росі стояв туман. Позаду десь плавав під водою мій намет та улюблена фляга, а попереду було, ще 60 кілометрів невідомо чого, але там мене чекали малюки.

За два дні до цього я ще був вдома, сидів пив смачнюче Тетянчине мохіто, в очікуванні, коли спаде спека й думки про те, що Рось ми тоді не пройшли до кінця, не відпускала мене вже кілька днів.

– Малюки, а пустите мене на кілька днів ще?

– Так, – спокійно мовила Таня.

– Тату, я тебе не відпускаю, але якщо ти будеш пливти уважно і берегти себе, тоді можна, – прорік Захарко, махаючи мені пальцем біля носа.

– Буду себе берегти!

– Тоді йди.

Я обдзвонив хлопаків, та з різних причина цього разу підтримки не знайшов.

Сів знову на гугл: маршрут на цьому відрізку дуже складний, протяжність майже 100 км (минулого разу ми йшли 54 км за два не повні дні).

Бляха, я сам не зроблю цього – це займе 4-5 днів. Я відкинув цю думку і знову ввалися на диван.

– Лю, то ти йтимеш, тому що треба продукти купити?

Я промовчав. Не знав, що їй сказати.

Вона повторила питання.

Я реал не очікував, що ніхто не згодиться, тому був сповнений протиріч.

– Ні, не буду. Удома лишаюсь, – відрубав я, врубив музику  і почав стрибати з Квіткою на батуті.

Через годину, коли малюки заснули, я почав пакувати рюкзак.

Увечері я ще раз продзвонив команду, але результат був той же, а наступного дня об 11:25 я вийшов з автобуса за 4 км від Корсунь-Шевченківського і, тримаючи в руках весло, пішов полем у сторону Росі.

Після 40 хв блукань російськомовна бабуся з серпом провела мене через свій город і, побажавши мені удачі, перехрестила в дорогу. Я йшов через баштан, щоб не розчавити цій добрячці вже достигаючі кавуни, але Росі ще не бачив. Спека стояла нереальна. Шлейки гермо мішка впилися в плечі й уже відчувалось добряче виснаження. Я пройшов кемп з відпочиваючими і після кількох хвилин розмови про «жизнь, жару і Рось», таки спустився до річки і впав на траву. Я пролежав хвилин п’ять, тупо втаращивши очі в небо.

«Треба вставати. Треба вставати. Треба вставати», – повторював я подумки і таки встав.

Накачав SUP, з’їв дві сосиски з булкою, спакував речі і о 13:30 погнав.

Перші 5 км течі була повільна, а потім взагалі зникла через непрохідні хащі, що тягнулись аж за Гарбузин. Час від часу, я відхекувався лежачи на дошці, тому що швидкість була не більше двох кілометрів на годину і, власне, я більшість цього відрізку пройшов ногами по воді, перелопативши незлічиму кількість водорості.

Після 12 таких кілометрів, нарешті почалася відносно чисте русло і я рвонув, мов обпечений. Зупинявся на невеликих піщаних намивах серед річки, аби скупатися і почистити кіль від водорості.

Так я йшов до 6 вечора допоки після Драбівець не налетів на залізобетонну плиту з арматурою. Я встиг вирулювати, щоб не пошкодити дошку, але кіль зачепився за металевий штир – я полетів через дошку, гідро-мішок з палаткою злетіли… Течія була сильна. Я вхопив мішок, весло, закинув на дошку… Палатка… Її вже не було, вона швидко гулькнула під воду під вагою дуг і кілочків. Я швидко стрибнув на дошку і помчав, щоб перехопити її десь вище за течією. За кілометр я став на камені й через 20 хв очікування відчалив і поплив далі. Через кілька кілометрів я зрозумів, що канула в лету ще й фляга з водою…

До самої ночівлі я на берег не виходив, зупинявся тільки, щоб поспілкуватися з рибаками або адекватними відпочиваючими, даючи усім свій номер, на випадок, якщо мої речі десь спливуть.

О 8 вечора, я минув Гуту  і почав зондувати берега для ночівлі: основною вимогою тепер були два дерева, на котрі можна було б натягнути гамак. Але скрізь були хащі. Річкою починались завали, видимість через відсутність сонця знизилась до 30%, тож я вирішив ставати будь-де. Причалив до берега. Стоячи по коліна в багні я закинув речі та дошку на гору, а слідом поліз і сам. Місце було не найгірше – за хащами тягнулось поле і поряд були такі потрібні дерева. Я форсовано натягнув гамак, переодягнувся, попив води і заліз під москітку гамака. Комарів була нереальна кількість. Хотілося їсти, але не хотілося ставати поживою самому… Так гірко було за намет, що нічого не хотілось, окрім як подзвонити до малюків і мами.

Потім було довге засинання, втуплення в кілька зірок, що виднілися крізь вершки дерев та імітація сну під постійне шниряння річкою чи то бобрів, чи качок, чи всіх разом. О 3 ранку я прокинувся від  пробираючого холоду – спальник був ультра-легкий і не  був розрахований на ночівлю без намету. Я ворушив пальцями ніг, щоб трохи на грітись і реал трясся, ніби в лихоманці. Під ранок десь на річці впало дерево – бобрам не спалося, як і мені. Я вже було збирався вставати, щоб линяти звідси, але розстібнувши спальний мішок, поспішно знову застібнув – холодрига, тож вирішив чекати сонця.

Через годину воно зійшло. Піднявся туман. Я швидко встав, зібрався, одягнув ще вологий від учора одяг і швидко рушив, та за першим же поворотом річки надибав нічне послання від бобрів й довелося знову видиратися в хащі не берег, щоб його обійти. Загалом така ситуація була впродовж кількох км: я або обходив берегом, або брів по груди в багні, обходячи завали, боброві греблі та 2 чи 3 завалені мости.

Причаливши в Межиріччі, двоє рибаків, порадували мене, що до Дніпра дорогою 5 км, а водою кілометрів 15. Я якось не дуже повірив, бо була тільки 8 ранку і хіба я міг би пройти таку відстань, за такий проміжок часу, але часу на роздуми не було, тож знову в дорогу.

Пройшовши ще дві години без зупинки і не зустрівши нікого, я нарешті надибав двох веселих дідусів, які мені запропонували «півка попить». Мене ж цікавило скільки до Дніпра, звісно)))

– Та ти шо й…вся, – почав старий, – На холеру воно оце тобі тре в таку жару? Та ще 20 до Хрещатика чи більше. Якщо перелізеш там за 10 км через кам’яні завали другі по счьоту, то через 40 хв вийдеш до Дніпра і буда харашо йти, а так, якщо прямо по Росі, то це тобі до завтра ще йти.

Але перелазити на Дніпро не входило в мої плани, бо ціллю було пройти Рось, та йти 20 км за цілий день я не планував. Тим паче, на загальній ейфорії від того, що похід не затягнувся на кілька 4-5 днів, як я думав. Забулася і палатка, і бобри та багно, бо вдома чекали малюки.

Дорогою кілометрів надцять не було ні душі – тільки жаби та чаплі. Ще вгорі кружляв шуліка. І тут з берега:

– Привіт. Куди пливеш? – жіночий голос.

– Доброго дня. До Хрещатика… Далеко ще?

– Ну я туди не плавала ніколи, але я думаю, що якщо таким темпом, як ти йдеш, то хвили п’ятнадцять.

– Ого, круто. Дякую!

Я наліг на весло і мчав ракето. Але Хрещатика не було ні через 15 хв, ні через 30, ні через півтори години.

Опівдні зустрів рибака на моторі.

– Та 15 км туди. Я мотором йшов півтори години. Тобі думаю години три. Я ще ту годину десь буду – опісля можу підкинути – там на березі авто.

– Та ні тре попливти)

Він знизав плечима і побажав удачі.

Починали припікати, ніби в духовці. Я зробив зупинку. Біля величезної яблуні над Россю – гостинці для малят. Допив залишки води в каністрі –  попереду мало бути три години на суху. Набрав маму – вона продзвонила автостанцію. Автобус до Черкас мав бути 16:10, тож я мав купу часу, щоб пройти ці 15 км, але не розслаблявся, тому що піднявся зустрічний вітер і до того ж течія з наближенням до русла Дніпра все більше ставала зустрічною, проте через півтори години, я здалеку побачив білий пляж біля Хрещатика, а о 14:05 – впав у нього лицем. Я це зробив: МАЙЖЕ 100 КМ ЗА ДОБУ І 20 ХВИЛИН.

До мене підійшло двоє ковбоїв, запитати чи все в нормі. Я відповів, що так і попросив води. Напившись, я їм розказав про свій скажений кидок, вони пожали мені руку, а я мав пропливти ще метрів 200, щоб ближче йти до автобуса.

Там, я знайшов кльовенний пляж. Помив просушив дошку, переодягнувся, півтори години пролежав на гідро мішку. Малим у розмові трішки прибрехав, що застряг точно ще до завтра. До автобуса залишалось 30 хв, тож я спішно спакувався і зайшов у село. Припікало нереально. Дорогою зустрів 2 хлопів, щоб запитати дорогу – виявилось вони їхали саме туди, тож розклавшись взаду «Ниви», я за 5 хвилин був на місці.

В місцевому магазі, почастував себе батончиком «лайона» і келихом розливного сітра – то було по-райському і перша їжа за цю добу, не враховуючи 3 літрів води, 12 цукерок та кількох яблук.

Тут і автобус. Дорога. Дім. Малюки. Я так за вами скучив.

P.S.:  Народ, мало ймовірно, звісно, але якщо хтось там пропливатиме чи чиїсь родичі в понадроссі похваляться знайденими речами, то маякніть – я віддячу від душі, бо з тим наметом пов’язано багато кльовенних моментів. Наперед вдячний!

P.P.S.:  Це була найкрутіша мандрівка року, що потребувала надзвичайного душевного ресурсу, та його ще геть не вичерпано.

Під час ночівлі там, на Росі, я бачив дивний сон, що ніби застерігав мене перед недалеким майбутнім, але час покаже: що має буть, то буде. Це було щось на грані екзистенції: дорога робить нам іншими, показуючи куди ми йдемо і хто завжди поряд – люблю вас, малюки!

За матеріалами kolom

No Comments

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *