Search and Hit Enter

Море, літо та кавуни

?Локація: Миколаївська область, річка Південний Буг, Чорне Море

⏱️ Тривалість: 4 дні

? Складність: Середня

? Дистанція: 80 км

? Cтарт: Село Лимани

? Фініш: Село Чорноморка

Маршрут

День 1

Пригода почалась з Миколаївського вокзалу, куди я дістався потягом. Далі були збори усіх учасників та докупівля продуктів у місцевому магазині. Трансферний автобус доставив нас та усе спорядження в стартову точку – село Лимани. На великій галявині, біля води, ми підготувались до нашої мандрівки: зібрали та накачали байдарки, перевірили усі гермомішки та рятувальні жилети. 

Перші кількасот метрів водою були для нас розминочними. Перетнувши річку Південний Буг упоперек, ми дістались нашої першої зупинки.

Національний історико-археологічний заповідник Ольвія. http://olbio.info/

Байдарки ми залишили внизу та, піднявшись кручею догори, опинились у самісінькому центрі Ольвії. У заповіднику, ми скористалися послугами екскуросовода, який детально усе розповів та показав. Заповідник Ольвія заслуговує окремої розповіді, тож про нього я напишу наступного разу. 

Коли ми повернулись до байдарок, то був вже обідній час. Підкріпившись бутербродами, ми вирушили далі. По плану сьогодні – дійти до стрілки Аджигольскої Коси.

Другу частину дня ми пройшли Бузьким лиманом вздовж берега, що дозволило добре роздивитись кручі, на яких стоїть Ольвія. Вдостать навеслувавшись проти вітру та хвиль, усі відчутно стомились. Незважаючи на наші зусилля, до стрілки ми так і не дійшли (як виявилось потім, то було на краще). Адже, по-перше, деякі учасники подорожі дуже втомились, як для першого дня; по-друге, ми знайшли класне місце для ночівлі – галявину на березі з місцем для наметів, зручним берегом для “паркування” байдарок та купою сухих гілок для вечірнього багаття. Смачнючий борщ став гарним завершенням першого дня.

 День 2

Ранок другого дня розпочався з відвідин найближчого села, де ми поповнили запаси води. До села було близько 2 км. Окрім води ми запаслися ще й смаколиками, що мали допомогти відновити, витрачені напередодні, сили. Шкода було лишати таке місце, але попереду нас чекали ще кращі місця, тож, зібравши табір, ми рушили далі.

За кілька годин, ми дійшли до стрілки Аджиголської Коси. Це була вузька смужка піщаного берега, без дерев і майже без рослин. Ця місцина продувається з усих боків вітром, що дує у весь час і вдень, і вночі. Тож добре, що учора ми не поставили табір тут. А кому добре коли у весь час є вітер? Вірно, вітрильникам!

Поки ми перепочивали та готувались до наступного важливого переходу, повз нас пройшла справжня регата. Кільканадцять спортивних суден, з різнокольоровими вітрилами, наввипередки промчали повз нас. Здалеку здавалось, ніби на палубах нікого немає та кораблі просто йдуть собі за вітром. Проте чим ближче вони наближались, тим більше було видно, як на кожному з суден кипить робота. Регата промайнула повз нас, так само несподівано як і з’явилась.

Наступним кроком вже у нашій “регаті” був важливий перехід через Дніпровський Лиман. А точніше, через його найширшу частину, що до того ж і судохідна. Тож щільно згрупувавши всі наші екіпажі, ми рушили далі.

На великій воді, коли у жоден бік не видно берега, орієнтуватись та тримати правильний курс зовсім нелегко. GPS та його прадід компас допомогли дістатись запланованої точки. Середина дня, серпень місяць, південь України – гарні умови для засмаги. Після важкого та трішки нервового переходу, обідній препочинок був дуже доречним. Зіркою цієї зупинки став кавун. Прохолодний, солодкий та несподівано смачний, він повністю освіжив нас. Відпочинок…

Перетнувши Дніпровський Лиман, ми опинились на Кінбурнському півострові неподалік одноіменної коси. Далі почалась медитативна частина другого дня пригод. Повільно веслуючи та прислухаючись до шепоту води під веслами, ми насолоджувались цим спокоєм, захищені від вітру та хвиль косою. Кожен з нас думав про своє, згадував домівку, близьких людей чи просто відпочивав душевно. Дорогою нас супроводжували баклани та лебеді.

Полюючи на рибу баклани досить шумно та смішно пірнали під воду. Досить довго ми йшли вздовж коси, а її ширина усе зменшувалась і зменшувалась. У місцині для ночівлі, де ми поставили табір, ширина була усього 500-600 метрів. Тож ми не пропустили змогу прогрулятись до Чорного Моря. Для цього досить перейти косу упоперек. До речі, це територія національного природного парку «Білобережжя Святослава». Перетнувши його, ми несподівано опинились на морі 😉 Галька на пляжі, прозора та солона вода… це справжне Чорне Море. Надвечір до нас завітали гості – берегова охорона. Вони переписали паспортні дані усіх учасників та номер телефону лідера групи. З цього часу ми були під пильним наглядом морських прикордонників.

День 3

Третій день зустрів нас сильним вітром. Тож ми вирішили перечекати кілька годин, сподіваючись що він стихне. Цим часом ми зробили усі вранішні справи: зібрали речі та намети, поснідали, перевірили та підкачали байдарки, та ще раз прогулялись до моря. Була 11 година ранку, але вітер і не думав зупинятись. Особисто для мене, третій день відзначився зміною байдарки. Адже дівчина, яка була останні дні зі мною в парі, дуже втомилась, тож її пересадили на VIP місце – у трьомісну байдарку, посередині. Там вона мала змогу відпочивати. Я ж пересів з каркасно-надувної байдарки до жорсткої, що має меншу стійкість на хвилях, тому що немає піддувних бортів, але, водночас, має більшу швидкість та курсову стійкість. Забігаючи на перед скажу, що ця байдарка мені сподобалась більше, хоча і є трохи застарілою. Відійти від берега у вітер та хвилі які бьють, намагаючись виштовхнути назад на берег – складна задача для новачка та потребує певного хисту.

Борючись з вітром і хвилями ми нарешті дійшли до коси. Це надзвичайне місце за своєю красою, де зустрічаються води Чорного Моря та Дніпровського Лиману. 

Зупинившись на самісінькій стрілці, ми перепочили та підкріпились кавуном. Що мене дуже здивувало тут, так це залишки старої баржі. Незвичайна вона тим, що зроблена не з металу, як звичайно, а з бетону з металевим каркасом. Я вперше таке бачив.

Метою наступного переходу для нас став острів Березань. Щоб йти якомога рівніше та не галсувати на відкритій воді, треба “цілитись” носом байдарки у орієнтир. Як орієнтир, ми з моїм новим напарником по байдарці, обрали пам’ятник Лейтенанту Шмідту. Здалеку острів та пам’ятник були розміром з свічку та фітиль.

З жорсткою байдаркою та свіжим напарником ми легко вийшли у лідери групи. Тож на шляху до острова ми більше відпочивали, чекаючи на усю групу, ніж веслували. Острів зустрів нас гарним піщаним пляжем та спекотним сонцем.

Острів Березань – історичне місце, не буду переказувати Вікіпедію, але лишу посилання.

Що ж до моїх вражень, вважаю, що треба сюди приїздити наприкінці весни, коли усе зелене,

а зараз, у серпні, лише висохла трава та спека. Я відвідав памятник Лейтенанту Шмідту та оглянув напівзруйнований круговий монорельс, що слугував шасі для гармати берегової охорони.

Перепочивши та гарно накупавшись на зручному теплому пляжі, ми рушили далі. Лишився останній перехід на сьогодні у пошуках стоянки на ночівлю в невідомому напрямку. Хоча чому в невідомому? Адже ми рухались у напрямку до селища Южне. Минувши мис з військовим об’єктом (дається то був радар), пішли попід берегом, видивляючись стоянку на ніч. Через 30 хвилин сутінки стали нагадувати, що день закінчується і треба бути менш вибагливим у виборі місця. І вже через півгодини темрява вигнала нас на берег. Вузька смужка пляжу, майже без рослин, стала притулком на останню ніч.

Намет я мусив ставити виходом до моря та усього за кілька метрів від води. Сьогодні як ніколи знадобився наш запас дров, які ми возили з собою усі дні. Ввечері, біля багаття, з тарілкою у руках, згадувався увесь сьгоднішній день. Здавалося, що вранішні події такі далекі, ніби відбувалися кілька днів тому.

День 4, останній

До усіх подій четвертого дня можна додати слово “останній”: останній схід сонця, останній сніданок, останні збори та останній перехід. Вперше за 4-ри дні я зустрів світанок. Я прокинувся без будильника. Хоча невеличка втома та незвичний ритм мали тримати мене увісні до останньої хвилини, проте було зовсім не так. Розплющивши очі близько 5-ї години ранку, я одразу відчув що повітря свіже та досить тепле для такого часу доби. Тож я зняв тент з палатки і просидів, роздивляючись море та вдихаючи вранішню свіжість, упродовж години. Кілька величезних кораблів стояли нерухомо неподалік берега, мабуть, чекаючи своєї черги зайти в порт. Сонечко потрошку почало свій денний шлях небосхилом зі сходу на захід, все більше і більше зігріваючи мене своїми промінням… Прийшов новий день…

Останній сніданок цієї мандрівки (вівсянка зі згущеним молоком) був напрочуд неквапливим, адже усі насолоджувалися кожним моментом і кожною ложкою. Чай ми пили як англійські лорди: повільно та смакуючи кожен ковток. Так само повільно, ми склали намети та завантажили спорядження у човни. Поїхали. А от коли справа дійшла до веслування тут уже було все гаразд – ніякої втоми чи повільних дій. Повернувшись кілька кілометрів назад, тим самим шляхом що й учора, повз мис з радаром.

Ми вийшли на відкриту воду й узяли курс на Чорноморку – кінцевий пункт нашої подорожі. За орінтир, вибрали село Рибаківка, що знаходилось ліворуч від нас. На відкритій воді вітер та хвилі додавали труднощів у веслуванні. Проте, це був останній короткий перехід, тож економити сили не було сенсу. Доводилось підрулювати так, щоб вітер не виставляв човна бортом до хвиль, а хвилі не заливали внутрішній простір човна. Невдовзі завиднівся берег і коса Чорноморки. Косу ми мали обійти з лівого боку та зайти в бухту. Однак лідер групи трішки змінив план. Останню зупинку ми зробили із зовнішньої сторони коси на чудовому й теплому пляжі. Таким чином скоротивши перехід на 2-3 км.

У нас залишилось ще кілька кавунів – десерт усієї пригоди! Процес складання байдарок не менш цікавий, ніж розкладання. Тут треба не тільки помити оболонку байдарки від піску, а ще і спромогтися обережно посушити її, не набравши піску повторно. Як це зробити на піщаному пляжі, де пісок усюди? Загадка! Але ми впорались.

Мій маршрут повернення додому не був визначений до останнього часу, тож я планував дістатись до Миколаєва на трансферному автобусі, а далі як вийде. Автобус мав прибути о 4-й годині, але несподіванно звільнилось одне місце у потязі який міг везти мене прямісінько до Черкас. Не гаючи часу, я хутко склав своє спорядження та розпочав вже суходольний шлях додому. Перш ніж піти, я попрощався з усією командою і ми пообіцяли одне одному, обов’язково повторити наступного року.

No Comments

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *